Юрій Брезан. Чорний млин (продовження)

[nadozvilli]

На підходах до замку беззбройна сторожа зупиняє княжих воїнів для дружнього почастунку. Тридцять князів прямують верхи до сірого замку. Беззбройна почесна сторожа вишикувалася вздовж крутого підйому.
— Чи не краще нам, — стиха шепче князь Любомир Крабатові, який їде поруч нього, — отак з'їхати верхи на саму гору, ніж...
Крабат хитає головою: «Вовк найкращий, коли його вбито. і побачимо, як нам доведеться звідси повертатися».
Старий князь усміхається: «Мій юний Желіборе...» Його мову заглушають фанфари, сповіщаючи про приїзд гостей. Випроставшись у сідлі, Любомир урочисто в'їжджає в широко прочинену браму замку.
Біля брами беззбройна сторожа, на мурах беззбройні воїни, сповнені цікавості обличчя — хай навіть неприязні, але й не ворожі. Через вимощений грубими сірими плитами двір назустріч гостям прямує маркrраф зі своїм почтом.
Тридцять князів спішуються, тридцять конюхів забирають їхніх коней.
— Достойні князі, — мовить маркграф, — настав день, якому радіє навіть сонце.
3нову лунають фанфари.
— Ви чуете ці фанфари, бачите барвисті стяги, — веде далі маркграф. — Радість, з якою ми приймаемо вас тут, чиста й світла. Цей цень стане святом для наступних поколінь, як день миру.
Витягши з піхов меча, маркграф застромлюе його між сірими плитами двору. Один по одному те саме роблять всі рицарі його почту.
— Нині кінець війні, піхви мечів порожні! — вигукує маркграф. — Ласкаво просимо, достойні князі!
День справді гарний. Двір замку залитий сонцем, воно осяває князя Любомира, який витягає з піхов свого важкого меча.
Можливо, згодом співці й склали б героїчні легенди про цей меч, можливо. Але зараз кхязь Любомир застромлює його між сірими плитами на подвір'ї замку, меч коливається від потиску старечої руки, і співців не буде, бо сонце бачить, як тридцятьох беззбройних князів урочиств заводять у розкішний, святково прикрашений зал замку.
Того, що в одного з цих князів на правій руці біліє обручка, яка робить його невразливим для будь-якого меча, крім маркграфового, — сонце не помічає. Воно бачить лише, як під замковими мурами вмить перебито обеззброєну охорону тридцятьох князів, — здавалося, без жодного звуку, бо сурмачі на мурах щосили дмуть у фанфари.
Урочистий зал святково прикрашений, але порожній. Учта не чекає гостей. Маркrраф заводить їх у другий зал, — стіни затянуті чорним.
— На честь нинішнього днн, — каже маркграф Любомирові, трохи підвищивши голос, — я хочу укласти між нами мир на вічні часи.
3акінчус він неголосно і вже не урочисто, а ніби стримуючи сміх.
Він і справді сміється, коли з-за чорних запон раптом висуваються гострі мечі — звичайно, разом з рицаряти — і, не встигши вигукнути: «Рятуй нас, Желіборе!» чи хоча б: «3рада!», — Любомир падає під ударом меча.
Маркграф уже не смісгься, та посмішка ще не встигла сповзти з його вуст, як один із беззбройиих вириває меч з рук чорного рииаря і рубає його.
Маркrраф уже не посміхається, коли бачить, що мечі його рицарів безсилі проти цього чоловіка. Його ж власний меч стирчить надворі між сірих плит. Він виє по-вовчому, коли Крабат мечем прокладає собі шлях до дверей, сповнюе мерцями порожній урочистий зал, завалюЕ мерцями сходи, вимощує мерцями подвір'я.
Ось Крабат уже біля воріт; він стікає кров'ю, але пробивається на берег ріки, завдаючи ворогам смертельних ран. Він перепливає річку, воду спінюють стріли. Маркграф наказує мерцій принести арбалет, закладає в нього свого меча й стріляє, не цілячись.
Вистрелений з арбалета меч поранив плавця у стегно, вода червоніє від крові.
Крабат допливає до береrа, витягає з тіла маркграфів меч і затискує рану.
На прибережному піску лишаються краплі його крові.
Селянин, що дав притулок пораненому, питає:
— Хто ти?
— Желібор, — відповідає Крабат.
Сірий замок над рікою — чорний.
Далі буде                                      Попередня глава                                     Початок