Юрій Брезан. Чорний млин (продовження)
Mar. 7th, 2014 04:21 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nadozvilli— Хто знає, той може, — чітко відкарбовує незнайомець, виймає з кишені сільничку й перечницю й присмачує зайця. На пальцях у нього три персні.
Дві рогульки, виструганий з ліщики рожен — і Крабат уже вертить зайця над вогнищем.
Незнайомець витягає з кишені довгу білу хлібину, розламує, половину простягає Крабатові. Потім ділить зайця — нічого не скажеш, по-братерському. Крабат старанно обсмоктує кожну кісточку, до одної визбирує крихти хліба, обертається й каже:
— Це був найкращий заєць, якого я будь-коли їв.
— До нього не завадить ковток вина, — всміхається незнайомець. Простягши руку позад себе — невже в ньогo й на спині є кишені? — він ставить перед Крабатом пляшку. Навіть два келихи — і ті з собою носить.
— На здоров'я! — каже Крабат.
Незнайомець киває.
— Хочеш щотижня їсти смаженоrо зайця і запивати вином? — пропонує він.
Крабат сміється:
— Нині я ситий, коли ж знову зголоднію...
— ...тоді згадаєш смаженого зайця, — продовжує незнайомець.
— Байдуже що, аби живіт напхати, — кидає Крабат.
На хвилину западає мовчанка.
Потім незнайомець запитує те саме, що й усі:
— Куди ж ти мандруєш?
— Туди, — киває Крабат, — куди очі дивляться.
— Якраз там стоїть мій млин, — каже незнайомець. — Чуєш, як меле?
Крабат і справді чує гуркіт млина.
— Я не хочу до твого млина, — відвертається він.
— Ти міг би стати в мене за наймита, — веде своєї мельник. — Щонеділі смажений заєць, або, про мене, й по середах; по суботах — млинці з лляною олією.
— Непоганий харч, — киває Крабат. — Але я не хочу бути наймитом у млині. Я хочу вбити вовка. — Він підводиться. — Бувай здоровий, мельнику! Дякую тобі. Я хочу вбити вовка, який охороняє Скриню знання.
І рушає, куди очі дивляться.
— Гей! — гукає мельник, криво посміхаючись. — Тримай праворуч!
— Праворуч торохтить твій млин, — здалеку кидає Крабат.
Мельник враз опиняється біля ньоrо.
— Скриня стоїть у моєму млині, — шепоче він.
— Жартуєш, мельнику!
— Згадай вогнище, — продовжуе мельник, — і мої слова: «Хто знає, той може».
— А вовк? — питає Крабат.
Мельник регоче:
— Вовк — то байка. А скриня має сім замків.
3 кишені він витягає в'язку ключів. Сім химерних, хитромудрих ключів до семи химерних, хитромудрих замків.
— Сім книг знання сховано в скрині, сім ключів має мельник, — каже він і бряжчить в'язкою.
— Гаразд! — кидає Крабат.— Я йду з тобою.
Він поглядає туди, де торохтить млин. Та чому б мав бути байкою вовк, якща справді є скриня? Він розщібає сорочку й показує мельникові шрам на грудях.
— 3 вовками мені вже траплялося стикатись, — усміхається він. — Ті, що нападали на мене, загинули.
Мельник міряє його поглядом; йому подобаються широкі Крабатові плечі, міцні ноги. «І в голові не солома, добрий наймит»,— міркує він. Ралтом помічає якийсь білуватий, схожий на обручку слід на зап'ястку правої Крабатової руки.
— Що це в тебе? — цікавиться він.
— Я й сам rаразд не знаю, мельнику, — відповідає Крабат. — Якось урятував я дівчинку, що тонула в річці, й приніс її до матері. Жінка сказала: «Я не маю нічого, чого б не було в тебе, я дам тобі свою радість». Відтоді й лишився в мене слід.
— І що ж, дуже багатий ти став? — дивується мельник, ідучи попереду.
Крабат сміється: «Такий багатий, як і та жінка. Маю чисте повітря, щоб дихати, свіжу воду, щоб пити, і гарні сни про ситий шлунок. Хіба цього мало?»
Далі йдуть болотом. Мельник знає крізь нього стежку.
Дві рогульки, виструганий з ліщики рожен — і Крабат уже вертить зайця над вогнищем.
Незнайомець витягає з кишені довгу білу хлібину, розламує, половину простягає Крабатові. Потім ділить зайця — нічого не скажеш, по-братерському. Крабат старанно обсмоктує кожну кісточку, до одної визбирує крихти хліба, обертається й каже:
— Це був найкращий заєць, якого я будь-коли їв.
— До нього не завадить ковток вина, — всміхається незнайомець. Простягши руку позад себе — невже в ньогo й на спині є кишені? — він ставить перед Крабатом пляшку. Навіть два келихи — і ті з собою носить.
— На здоров'я! — каже Крабат.
Незнайомець киває.
— Хочеш щотижня їсти смаженоrо зайця і запивати вином? — пропонує він.
Крабат сміється:
— Нині я ситий, коли ж знову зголоднію...
— ...тоді згадаєш смаженого зайця, — продовжує незнайомець.
— Байдуже що, аби живіт напхати, — кидає Крабат.
На хвилину западає мовчанка.
Потім незнайомець запитує те саме, що й усі:
— Куди ж ти мандруєш?
— Туди, — киває Крабат, — куди очі дивляться.
— Якраз там стоїть мій млин, — каже незнайомець. — Чуєш, як меле?
Крабат і справді чує гуркіт млина.
— Я не хочу до твого млина, — відвертається він.
— Ти міг би стати в мене за наймита, — веде своєї мельник. — Щонеділі смажений заєць, або, про мене, й по середах; по суботах — млинці з лляною олією.
— Непоганий харч, — киває Крабат. — Але я не хочу бути наймитом у млині. Я хочу вбити вовка. — Він підводиться. — Бувай здоровий, мельнику! Дякую тобі. Я хочу вбити вовка, який охороняє Скриню знання.
І рушає, куди очі дивляться.
— Гей! — гукає мельник, криво посміхаючись. — Тримай праворуч!
— Праворуч торохтить твій млин, — здалеку кидає Крабат.
Мельник враз опиняється біля ньоrо.
— Скриня стоїть у моєму млині, — шепоче він.
— Жартуєш, мельнику!
— Згадай вогнище, — продовжуе мельник, — і мої слова: «Хто знає, той може».
— А вовк? — питає Крабат.
Мельник регоче:
— Вовк — то байка. А скриня має сім замків.
3 кишені він витягає в'язку ключів. Сім химерних, хитромудрих ключів до семи химерних, хитромудрих замків.
— Сім книг знання сховано в скрині, сім ключів має мельник, — каже він і бряжчить в'язкою.
— Гаразд! — кидає Крабат.— Я йду з тобою.
Він поглядає туди, де торохтить млин. Та чому б мав бути байкою вовк, якща справді є скриня? Він розщібає сорочку й показує мельникові шрам на грудях.
— 3 вовками мені вже траплялося стикатись, — усміхається він. — Ті, що нападали на мене, загинули.
Мельник міряє його поглядом; йому подобаються широкі Крабатові плечі, міцні ноги. «І в голові не солома, добрий наймит»,— міркує він. Ралтом помічає якийсь білуватий, схожий на обручку слід на зап'ястку правої Крабатової руки.
— Що це в тебе? — цікавиться він.
— Я й сам rаразд не знаю, мельнику, — відповідає Крабат. — Якось урятував я дівчинку, що тонула в річці, й приніс її до матері. Жінка сказала: «Я не маю нічого, чого б не було в тебе, я дам тобі свою радість». Відтоді й лишився в мене слід.
— І що ж, дуже багатий ти став? — дивується мельник, ідучи попереду.
Крабат сміється: «Такий багатий, як і та жінка. Маю чисте повітря, щоб дихати, свіжу воду, щоб пити, і гарні сни про ситий шлунок. Хіба цього мало?»
Далі йдуть болотом. Мельник знає крізь нього стежку.
Млин стоїть посеред заболоченоrо лісу.
— Що це за ліс? — питає Крабат.
— Чорний ліс, — відповідає мельник.
Струмок обертає величезне млинове коло.
— А струмок?
— Чорний потік, — каже мельник.
Вода справді чорна, мов чорнило; не видно, чи й рухається вона.
Млин меле, але ніде не видно ні порошинки борошна, ні воза, що привіз молоти зерно.
Через струмок перекинуто кладку. Крабат вагається переходити чорну воду.
Мельник глузує:
— До млина стаєш, а води боїшся!
Він злегка підштовхує Крабата вперед.
Переходять чорну, нерухому на вигляд річку. Млин, що був трохи примовк, поки Крабат вагався, чи ступати на кладку, заторохтів знову.
Двір наче вилизаний — ніде ані смітинки, ані колосочка, ні тварин, ні людей. Мельник минає жорно, заводить Крабата у сусідню кімнату.
Посеред кімнати стоїть скриня. На ній сім замків.
— Що це за ліс? — питає Крабат.
— Чорний ліс, — відповідає мельник.
Струмок обертає величезне млинове коло.
— А струмок?
— Чорний потік, — каже мельник.
Вода справді чорна, мов чорнило; не видно, чи й рухається вона.
Млин меле, але ніде не видно ні порошинки борошна, ні воза, що привіз молоти зерно.
Через струмок перекинуто кладку. Крабат вагається переходити чорну воду.
Мельник глузує:
— До млина стаєш, а води боїшся!
Він злегка підштовхує Крабата вперед.
Переходять чорну, нерухому на вигляд річку. Млин, що був трохи примовк, поки Крабат вагався, чи ступати на кладку, заторохтів знову.
Двір наче вилизаний — ніде ані смітинки, ані колосочка, ні тварин, ні людей. Мельник минає жорно, заводить Крабата у сусідню кімнату.
Посеред кімнати стоїть скриня. На ній сім замків.
— Якщо ти прослужиш мені рік, — каже мельник, — перший ключ одмикає перший замок. Скриня відчиняється, там лежить книга — товста, оправлена в сіру шкіру.
— Якщо прослужиш мені два роки,— другий ключ одмикає другий замок, дві книги лежать у скрині.
— Якщо ж прослужиш мені сім років — сім книг лежать у скрині, сьома всемеро товща за першу — тоді ти знатимеш усе, що знаю я, все, що взагалі будь-хто може знати!
Крабат стоїть, мов зачарований. Груди його палають.
Мельник замикає скриню, по черзі клацають замки, мов годинник відцокотів.
— Що я повинен робити? — запитує Крабат.
— Мусиш стати моїм наймитом, — відповідає мельник.
Крабат хоче вбити вовка, який охороняє скриню знання — чом же йому не найнятися до млина? Сім років промайнуть швидко.
— Гаразд, — погоджується Крабат. Мельник простягає йому руку:
— Давай свою!
Права Крабатова рука, яку обручкою охоплює білуватий слід, висить нерухомо. Ліва, ніби сама собою звівшись, лягла на долоню мельникові. Але той нічого не помітив.
А може, все ж таки помітив? Пильно придивився до Крабата, мов шукаючи хтозна-чого, потім знизав плечима.
— Ходім,— кидає він.
Мельник заводить Крабата до великоі кімнати. Дванадцять ліжок, дванадцять простих ослонів перед ними, дванадцять гаків на стіні. Три вікна — вузенькі, навхрест загратовані.
— Вибирай собі ліжко!
— Якщо прослужиш мені два роки,— другий ключ одмикає другий замок, дві книги лежать у скрині.
— Якщо ж прослужиш мені сім років — сім книг лежать у скрині, сьома всемеро товща за першу — тоді ти знатимеш усе, що знаю я, все, що взагалі будь-хто може знати!
Крабат стоїть, мов зачарований. Груди його палають.
Мельник замикає скриню, по черзі клацають замки, мов годинник відцокотів.
— Що я повинен робити? — запитує Крабат.
— Мусиш стати моїм наймитом, — відповідає мельник.
Крабат хоче вбити вовка, який охороняє скриню знання — чом же йому не найнятися до млина? Сім років промайнуть швидко.
— Гаразд, — погоджується Крабат. Мельник простягає йому руку:
— Давай свою!
Права Крабатова рука, яку обручкою охоплює білуватий слід, висить нерухомо. Ліва, ніби сама собою звівшись, лягла на долоню мельникові. Але той нічого не помітив.
А може, все ж таки помітив? Пильно придивився до Крабата, мов шукаючи хтозна-чого, потім знизав плечима.
— Ходім,— кидає він.
Мельник заводить Крабата до великоі кімнати. Дванадцять ліжок, дванадцять простих ослонів перед ними, дванадцять гаків на стіні. Три вікна — вузенькі, навхрест загратовані.
— Вибирай собі ліжко!
Крабат бачить, що всі ліжка кимось зайняті, безпорадно озирається на мельника.
— Вибирай ліжко, кажу тобі,— нетерпляче наказує мельник, — все інше тебе не обходить!
Крабат підходить до ліжка, з якого можна визирати крізь вікно.
— Я хочу бачити зорі, коли засинатиму, — каже Крабат, — і ранкове небо, коли прокидатимусь.
Мельник регоче, rолосно й весело. Він вказує на білосніжний одяг, що висить на гаку біля ліжка:
— Перевдягнись!
Крабат скидає свою куртку, вдягає білу.
Мельник веде Крабата до млина.
Дванадцять наймитів стоять, вишикувавшись — посірілі обличчя, широко розплющені очі. У першого й останнього в ряду тремтять руки й ноrи.
— Ну?! — погрозливо кидає мельник.
— Дванадцятеро — вимір, тринадцятому — вибір!
Наймити, як один, карбують склади, — останнє слово вони вигукують щосили.
— Ти тринадцятий, — звертається мельник до Крабата. — Вибери одного з них!
— Навіщо? — питає Крабат. Він вдивляється в обличчя своїх нових товаришів, і на кожному з них бачить страх і надію.
— Не питай, а вибери! — наказує мельник.
— А щ з ним станеться? — запитує Крабат.
— Якщо не вибереш жодного, — значить, ти вибрав самого себе, — сміється мельник. — І з сімох книг не побачиш жодної.
— Ні, нічого не буде, поки не скажеш, що станеться з тим, кого я обрав, — пояснює Крабат.
Він бачить, що надія на обличчях його товаришів зростає.
— Я подарую тобі перший рік, — шепоче мельник, який xoчe будь-що втрииати у себе Крабата. Тепер він пригадує, що одній із сімох книг він ніби десь вичитав про юнака з обручкою на правій руці. І, звичайно ж, матері в того юнака немає.
— Ще сьоrодні, ось зараз, для тебе відкриється перший замок на скрині.
Мельник нахиляється ближче до Крабатового вуха:
— Що ж до хлопця, якого ти обереш — хай іде собі куди хоче. Я навіть дам йому міцний одяr з м'якої шкіри, дам і зброю, щоб мав чим захищатися. Схоче лишитись у млині — знайдеться й місце. Коли ви, дванадцятеро, будеrе згодні ділитися з ним своєю їжею, — будь ласка! От тільки наймитом він більш не може тут бути.
— Чому? — запитує Крабат.
— Бо мій закон — дванадцять, — відповідає мельник.
Крабат вдивляється в обличчя наймитів, у кожне по черзі. «Сім разїв я мало не зловив зайця, сім книг сховано в скрині, сім замків треба відкрити». Він вказує на сьомого:
— Оцей!
Одинадцятеро наймитів полегшено зітхають, дванадцятий хоче закричати, та мельник підходить до нього, торкається паличкою, і крик завмирає на устах у наймита. Хлопець раптом ніби зламався, впав на всі чотири; постать його блискавично змінюється і вже чорний дикий кабан, озброєний гострити іклами, вибігає за двері.
Крабат волає:
— Ти ошукав мене!
Мельник посміхається:
— Я дав йому шкіряний одяг, дав зброю, щоб він міг захищатися, пустив його — хай біжить, куди хоче. Де ж тут ошуканство?
— Ніякого ошуканства, хазяїне, — підтверджують одинадцятеро наимитів.
Крабат мовчить.
— Дванадцять — мій закон, — спокійно веде далі мельник. — Сказане — сказано, і хто знає — той може.
— Вибирай ліжко, кажу тобі,— нетерпляче наказує мельник, — все інше тебе не обходить!
Крабат підходить до ліжка, з якого можна визирати крізь вікно.
— Я хочу бачити зорі, коли засинатиму, — каже Крабат, — і ранкове небо, коли прокидатимусь.
Мельник регоче, rолосно й весело. Він вказує на білосніжний одяг, що висить на гаку біля ліжка:
— Перевдягнись!
Крабат скидає свою куртку, вдягає білу.
Мельник веде Крабата до млина.
Дванадцять наймитів стоять, вишикувавшись — посірілі обличчя, широко розплющені очі. У першого й останнього в ряду тремтять руки й ноrи.
— Ну?! — погрозливо кидає мельник.
— Дванадцятеро — вимір, тринадцятому — вибір!
Наймити, як один, карбують склади, — останнє слово вони вигукують щосили.
— Ти тринадцятий, — звертається мельник до Крабата. — Вибери одного з них!
— Навіщо? — питає Крабат. Він вдивляється в обличчя своїх нових товаришів, і на кожному з них бачить страх і надію.
— Не питай, а вибери! — наказує мельник.
— А щ з ним станеться? — запитує Крабат.
— Якщо не вибереш жодного, — значить, ти вибрав самого себе, — сміється мельник. — І з сімох книг не побачиш жодної.
— Ні, нічого не буде, поки не скажеш, що станеться з тим, кого я обрав, — пояснює Крабат.
Він бачить, що надія на обличчях його товаришів зростає.
— Я подарую тобі перший рік, — шепоче мельник, який xoчe будь-що втрииати у себе Крабата. Тепер він пригадує, що одній із сімох книг він ніби десь вичитав про юнака з обручкою на правій руці. І, звичайно ж, матері в того юнака немає.
— Ще сьоrодні, ось зараз, для тебе відкриється перший замок на скрині.
Мельник нахиляється ближче до Крабатового вуха:
— Що ж до хлопця, якого ти обереш — хай іде собі куди хоче. Я навіть дам йому міцний одяr з м'якої шкіри, дам і зброю, щоб мав чим захищатися. Схоче лишитись у млині — знайдеться й місце. Коли ви, дванадцятеро, будеrе згодні ділитися з ним своєю їжею, — будь ласка! От тільки наймитом він більш не може тут бути.
— Чому? — запитує Крабат.
— Бо мій закон — дванадцять, — відповідає мельник.
Крабат вдивляється в обличчя наймитів, у кожне по черзі. «Сім разїв я мало не зловив зайця, сім книг сховано в скрині, сім замків треба відкрити». Він вказує на сьомого:
— Оцей!
Одинадцятеро наймитів полегшено зітхають, дванадцятий хоче закричати, та мельник підходить до нього, торкається паличкою, і крик завмирає на устах у наймита. Хлопець раптом ніби зламався, впав на всі чотири; постать його блискавично змінюється і вже чорний дикий кабан, озброєний гострити іклами, вибігає за двері.
Крабат волає:
— Ти ошукав мене!
Мельник посміхається:
— Я дав йому шкіряний одяг, дав зброю, щоб він міг захищатися, пустив його — хай біжить, куди хоче. Де ж тут ошуканство?
— Ніякого ошуканства, хазяїне, — підтверджують одинадцятеро наимитів.
Крабат мовчить.
— Дванадцять — мій закон, — спокійно веде далі мельник. — Сказане — сказано, і хто знає — той може.
Далі буде
