Юрій Брезан. Чорний млин (продовження)

[nadozvilli]

Повсюди в млині розвішані невидимі мельникові шпигуни, які все чують і кожний звук записують.
Увечері мельник перевіряе записане.
Хто промовив понад сім слів — втрачає між жорнами руку. Хто сказав двічі пo сім слів — мусить дочиста вишкребти пучками млиновий камінь. І дощенту стерти руки. Хто сказав сім разів по сім слів — того мельник своєю паличкою обертає на тварину.
Крабат вголос промовляє:
— Хто знає, той тоже.
Шпигунські вуха вловлюють його слова і вмить записують непомітними знаками. Однак думок Крабатових вони почути не можуть.
Крабат міркує.
Хто знає, той може перемогти навіть мельника. Млин меле, риплять жорна. Бігають спітнілі наймити, витрушують порожні мішки в лотоки. Кожна крапля поту перетворюється на золоте зернятко і падає в мішок із свинячої шкіри.
Заходить сонце, млин враз зупиняється.
Крабат підходить до вікна. Вода, чорна вода у млиновій загаті, яка й спершу здалась йому нерухомою, тепер справді зупинилася. І дерева застиrли, мов заворожені.
Під деревами риється, шукаючи жолудів, чорнии кабан — єдиний, хто тут рухається.
Крабатові стає моторошно.
— Ну як,— мовить позад нього мельник,— подобається тобі?
— Гаразд, — Крабат топче свій страх, що мало не опанував його. — Коли покажеш мені першу книгу?
— Ти так квапишся їі побачити? — питає мельник. — Найрозумніші мої учні, на жаль, найшвидше помирають. Бути занадто розумним — нерозумно, хлопче?
— Я не боюся, — твердо відповідає Крабат.
— Сміливий, сміливий! — сміється мельник, поплескуючи Крабата по плечу. — Іди вперед, я зараз прийду.
Кімната, де стоїть скриня, освітлена, хоча жодноі лампи в ній немає. Світло випромінюють стіни; зі стелі струмує тепло.

Величезний важкий стіл, зa ним крісло з дубового дерева, поруч грубий ослін — більш у кімнаті немає нічого, тільки скриня.
Крабат пригадує: коли мельник уперше nривів йоrо сюди, тут була сама лише скриня. Він присідає навпочіпки, разrлядаючи скриню. Може, пощастить разкрити таємницю сімох замків?
Приходить Чорний мельник, виймає зі скрині першу книгу й кладе на великий дубовий стіл. І вмить гасить світло.
Крабат обурюється:
— Так я не можу читати. Запали світло!
Мельник твердить своє:
— Я сказав, що дам тобі книrу сьогвдні ж. Сказане — сказано. Про світло мови не було.
Крабат замислюється. Мельник сміється:
— Не журися! Таємниця світла криється в книзі, якої ти не хочеш читати...
— Хочу, але ж ти не даєш! — кричить Крабат.
— Отже, — продовжує мельник, — якщо ти не хочеш учитися, лягай спати! Марш у ліжко!
У дверях Чорний мельник торкає Крабата своєю паличкою. Крабатові здається, що він провалився у чорну безодню.
— На добраніч! — глузує мельник, замикаючи кімнату знадвору. Враз ставши круком, Крабат летить до загратованогo вікна.
— От навіщо тут грати! — здогадується він.
У найтемнішому кутку кімнати чути каркання, щось розпачливо б'є крилами. Придивившись, Крабат бачить своїх товаришів — таких самих круків, як він. Крабат летить до них.
— Слухайте, брати, — мовитъ він, — нас дванадцятеро, а він один. Треба з ним боротися.

Круки крячуть:
— Ми круки.
— Невже не можна нічого вдіяти? — питає Крабат.
— Грати вуэькі. Спи і не заважай нам спати.
Одинадцять круків вмостилися на сідалі, поховали голови під крило і сплять.
Крабат знову летить до вікна й визирає надвір. Над млином нависло чорне, беззоряне небо. Крабат чіпляється за грати. На правій лапі в нього світиться обручка, вона розриває мельникові тюремні закови, крук вилітає на волю. Крабат повертається на сідало, грати змикаються. Знову летить до вікна, торкається правою лапою грат — ті розступаються.
— Хто знає, той може, мельнику! — торжествує Крабат. Він міг би втекти, та що з того, йому треба розкрити таємницю мельника, побороти його силу. Він підлітає до найближчого дерева й зазирає до яскраво освітленої кімнати мельника.
Сидячи за столом, мельник читає сьому книгу, усемеро товщу від першої. Читає, здається, вголос. Крабат бачить, як ворушаться його товсті губи, але нічогісінько не чує. Він силкується зміркувати, як дістатися ближче й почути, що читає мельник. І раптом помічае димар. Підлетівши до нього, він прислухається. Hiчoгo не чути.

У чорному отворі снує сіть павук. Він оперізує Крабата своєю ниткою. Вона тонка, але міцна. Крабат довіряється павуковій нитці. Склавши крила, він обережно спускається в димохід. Павутиння підтримує його. Тепер Крабатові чути, що читає мельник: "Прийде хлопець з обручкою на руці. Твоя поміч — ніякої турботи. Ніякої помочі — твоя турбота".
— Aгa! — кричить мельник, — зрозуміло. Я потурбуюся про те, щоб не мати ніяких турбот. Він радіє цій грі слів і бурмоче далі над книгою:  «Чорному млинові потрібні сини матерів. Без них млин зулиниться й розвалиться. Тільки матері можуть врятувати своїх синів. Добре, що Крабат не має матері!» Мельник сміється. Павук витягає Крабата з димаря. Крук летить назад, протискується крізь віконні гpaти, торкнувшись їх правою лапою, прослизає в кімнату и сідає на кам'яному підвіконні. Його товариші cплять воронячим сном. Крабата опановують людські думки. Матері можуть врятувати синів. Чи є в Крабата мати?

Настає день. Приходить мельник, торкається своєю паличкою дванадцятьох чорних круків і жене дванадцятьох одягнених у біле наймитів д© роботи.
На подвір'ї риється в землі дикий кабан.
— Отже, — весело кричить мельник, — нашому другові не подобається бути самому в лісі. Наш друг не хоче сам добувати собі їжу. Крабате,. зажени кабана у хлів!
Крабат виходить на двір, кабан уже треться біля дверей хліва. Крабат прочиняє двері, тварина кидається всередину. Інші свині жахливо верещать.
Крабат зазирає до хліва.
Дванадцять білих свиней вищать, скупчившись в кутку. Чорний дикий кабан жадібно жере з іхнього корита.
— Чоrо зчинили такий вереск? — заспокоює їх Крабат. — Усього вашого не пожеруть.

Свинячий виск не вщухає. Нахилившись, Крабат шепоче чорному на вухо:
— Я врятую тебе. Чуєш?
Кабан жадібно жере і не чує. Крабат виймае з кишені шматок хліба і простягає кабанові. Той жадібно хапає хліб, мало не вкусивши Крабата за руку.
На порозі з'являвться мельник.
— Скільки всіх? — питає він.
— Дванадцятеро свиней і кабан, — відповідає Крабат.
— Гей, xлoпцi! — кличе мельник.
Прибігають Крабатові гивариші.
— Сьогодні в нас будуть м'ясниці! Тягніть найrрубшу свиню! Адже мій закон — дванадцять!
Крабат дивується, чому його товариші не радіють. Хто стоїть звісивши голову, хто потай стискає кулаки.
Один стає перед мельником.
— Ми не хочемо м'яса, хазяїне, — каже він твердим голосом.
— Гаразд,— мовить мельник. — Отже, ти не хочеш м'яса. Але ви хочете, адже так?
— Ні, хазяїне, — відповідають інші.
— То я хочу! — лютує мельник. — Я повернуся додому, як заходитиме сонце. До того часу на столі має стояти моя улюблена страва! Або,— додає він тихо, — одному з вас доведеться попрощатися зі світом. Можете вибрати з-поміж себе, в кого нинішній день буде останнім. Насвистуючи, мельник іде кладкою, млин враз починає торокотіти, і наймити кидаються до роботи.
Крабат зупиняє того, хто наважився перечити мельникові.
— Як тебе звати?
— Марко, — відповідає той.
— Марку, — шепоче Крабат, — яка улюблена страва мельника?

Шість слів Марко сьогодні вже промовив, якщо скаже ще два, то втратить руку.
Пальцем пише він щось на землі, але ніяких слідів не залишається.
Крабат замислюється, потім пропонує — він не рахує своїх слів:
— Напиши у мене на rрудях.
Одну зa одною Мapко пише великі літери на грудях у Крабата. Той повільно читає, мов і справді бачить написане:
"В хліві наші товариші".
Поблідлий Крабат sбентежено дивиться на Марка.
— І нема ніякого способу їх врятувати? 3овсім ніякоrо способу?
Марко вимовляе останне слово, дозволене йому в цей день:
— Ні!
Крабат надовго замислюється. «Адже грати розімкнулися переді мною...»
— Я спробую, — каже він. — Хочеш мені допомоrти?
Марко киває головою.
— Працюй за двох, за себе й зa мене, — пропонує Крабат.
Марко простягає Крабатові руку.
— Брате! — мовить Крабат.
Лівим вказівним пальцем Марко пише крабатвві н грудях: «Брат». Двое братів гатові разпочати боратьбу.

Марко біжить до млина працювати за себе й за Крабата. Щовечора рахує мельник краплини поту, що перетворилися на золоті зернятка. Горе наймитам, якщо в лотоки накрапало обмаль поту!
Крабат іде до мельниковвоїі кімнати. Вона замкнена на засув і на замок.

Крабат торкається замка своею обручкою. 3амок скрегоче й рипить, але відмикається. Так само за .допомогою обручки Крабат відсуває засув.
Він стоїть у кімнаті перед скринею. Стола, крісла й ослона немає. Крабат торкається стінки.
Стінка безшумно розступається. За нею стоїть велетенсъкий стіл!
А на столі книrа, яку вночі читав мельник. Крабат кидається до неї, але тут-таки безпорадно опускається в крісло. Книrа займае весь стіл, вона завтовшки з ослін. «Чи ж пишеться тут, як врятувати моїх товаришів, перетворених на свиней?» .— думає Крабат. Де йдеться лро те в книзі, більшій від усіх книг, які хтось будь-коли бачив?
Спершу треба обміркувати, а вже потім шукати.
Крабат довго міркує, але нічого не спадає йому на думку. Розгнівано б'є він правим кулаком у велетенську книгу. Раптом шкіряна оправа розкривавться, сторінки самі собою починають швидко шелестіти, понад тисяча сторінок перегортається з правого боку на лівий.
Потрібну сторінку Крабат читає повільно й старанно, запам'ятовуючи кожне славо, розглядаючи малюнки доти, поки бачить іх із заплющеними вчима.
Він ще раз перечитує все, потім закриває книгу, присуває стінку і йде з кімнати.
Засув за ним засувавться, замок скрегоче й рипить — двері замкнено так, як їх замкнув мельник.
Крабат виходить на подвір'я. Перед вхідними дверима він заплющує очі й відновлює в пам'яті першіий малюнок: двадцять кроків ліворуч, лотім точно під прямим кутом сім кроків уперед, повернутися на чверть оберту й ступити ще дванадцять кроків — тут мають бути двері.
Двері знайдено, поруч кнопка, що їх відчиняє. Двері безшумно розсуваються.

Далі буде